З перших днів війни росіяни обстрілювали і заклади служби крові. Вже 25 лютого у черзі до Харківського обласного центру крові загинув донор і ще троє людей було поранено. Того ж дня медики перенесли обладнання і весь технологічний процес у підвальні приміщення. А 26 лютого з 7-ї ранку почали приймати людей.
Коли обстріли стали постійними, майже третина персоналу виїхали з Харкова. Ті, хто залишився, разом з родинами спустилися в сховище, там живуть і працюють увесь час. І всі ці 7 місяців забезпечують стабільну безперебійну роботу центру.
Кілька важливих центрів крові втрачено – зокрема, в Маіруполі, Слов’янську, Нікополі. Нікопольські медики після того, як російські ракети зруйнували будівлю центру, перевезли обладнання в інший заклад і відновили роботу.
Сєвєродонецька станція переливання крові тепер на тимчасово окупованій території. А в перші місяці війни медики проявили справжній героїзм. Лікарка Олена Фролова залишилася на станції одна з п’яти лікарів, разом з молодшим медичним і технічним персоналом. Взяла на себе керівництво і поставила завдання – не втратити жодної дози компонентів крові.
Попри те, що будівля, у якій розміщена станція переливання крові, не мала бомбосховища, медики продовжували працювати. Через постійні обстріли не було можливості приймати донорів, але працівники станції зберігали наявні запаси компонентів крові та видавали їх на потреби лікарень. Потім розпочалась евакуація з міста. 30 березня Олена Фролова видала медикам останню дозу еритроцитів. І тільки після цього разом з іншими 33 співробітниками змогла виїхати з Сєвєродонецька останнім евакуаційним поїздом.
Олександр Сергієнко, заступник генерального директора УЦТК: «Попри те, що частина центрів вийшла з процесу заготівлі донорської крові та її компонентів, служба крові змогла перелаштуватися, підтримувати на достатньому рівні потрібні запаси та налагодити логістику. За сім місяців війни жодного разу не доводилося звертатися за компонентами крові до зарубіжних партнерів. Бо українці разом тримають донорський фронт».
